Українська дослідниця Голодомору Людмила Гриневич, в недалекому минулому, закликала колег у студіях до більшої динамічності та різноплановості в дослідженнях, що дозволило б вітчизняному академічному середовищу підвищити власний статус у міжнародних дискусіях [1]. Вірогідно, що і сьогодні цей заклик залишається актуальним.
Моя наукова розвідка [2] пропонує зміну дослідницької оптики для дослідження теми Голодомору. Такий підхід зумовлює необхідність детальнішого пояснення обраних теоретичних рамок та методологічних підходів. В першій частині статті запропоновано візію Голодомору, яка дозволяє вийти за усталені в історіографії 1932–1933 рр., залишаючись на позиціях трактування цих подій, як геноциду. В другій частині, в якості складової Голодомору розглядається практика насильницького переміщення дітей, що, відповідно до конвенції ООН 1948 р., є однією з ознак геноциду. В останній частині представлено попередній аналіз вихованців системи сиротинців, як соціальної групи. У фокусі дослідження – сиротинці Харкова, Києва та Чернігова [3]. Співвіднесення контексту дитячої політики в СРСР/УСРР з окремими кейсами дозволяє співставляти результати і репрезентативність вибірки.
Чому важливо переосмислити Голодомор? «Дитина» в історіографії Голодомору
Від початку слід прояснити позицію стосовно заявленого у титулі дискурсу Голодомору. Протягом перших десятиліть існування незалежної України, в її суспільстві усталилися стереотипні уявлення та домінантні дискурсивні практики стосовно подій 1932–1933 рр. [4] Причетні до студій Голодомору дослідники відіграли тут амбівалентну роль: з одного боку, ставши активними учасниками творіння вищезгаданих уявлень та практик, з іншого – заручниками створених конструювань. Як відзначає українська дослідниця, історіографія Голодомору поступово набула певних сталих рис, визначальною з яких є домінування концепції геноциду, запозиченої в інтелектуальній культурі української діаспори [5].
В цій розвідці вживання терміну Голодомор не обмежується подіями голоду 1932–1933 рр. Хоча, саме такий підхід є загальноприйнятим сьогодні в українській історіографії. Всупереч такому трактуванню, Голодомор інтерпретується в дослідженнях Романа Сербина [6]. Науковець закликає до глибшого прочитання ідей Рафаеля Лемкіна. На його думку, це допомогло би українським дослідникам переосмислити Голодомор. Сербин критикує науковців, які заявляють про невідповідність Голодомору критеріям конвенції ООН 1948 р [7]. Дослідник підкреслює, що Голодомор, як геноцид, треба розглядати в двох вимірах. Національному, коли мова йде про все населення УСРР, та етнічному, у сенсі етнічної групи поза межами української республіки, в першу чергу, в РСФРР [8]. Водночас, цей геноцид був спрямований проти різних верств українського суспільства, а не лише проти селянства. Крім того, слід говорити не лише про голодну смерть у 1932–1933 рр. З цього випливає, наприклад, недоречність синонімізувати Голодомор таким поширеним в українському дискурсі визначенням, як «терор голодом» [9]. Голодомор, як геноцид, включав репресії проти інтелігенції, представників республіканської політичної/партійної еліти, службовців, церковників, які розпочались з кінця 1920-х і тривали до середини 1930-х років [10].
В чому ж важливість спадку американського правника Лемкіна, на переосмисленні якого наполягає Сербин? І чому саме таке прочитання є важливим? Загальновідомо, що саме Лемкіну світ завдячує терміном «геноцид» та самою конвенцією ООН 1948 р [11]. Крім того, сам Лемкін, як фахівець з міжнародного кримінального права, закликав визнати злочини сталінського режиму на території УСРР, як геноцид [12]. Проводячи паралелі з Голокостом, Лемкін одночасно наголошував відмінність двох геноцидів у їх реалізації. Системність злочину сталінського керівництва він вбачав у чотирьох кроках. Перші два стосувались знищення української інтелектуальної та духовної еліти, які були метафорично позначені як «мозок» (“brain”) та «душа» (“soul”) нації. Наступний крок – удар голодом, завданий по селянству, яке Лемкін трактував як «хранителів національного духу України». Як четвертий крок, розглядалась політика переселень в Україну представників інших етносів та депортацій її корінного населення – «знищена етнічна єдність та перемішані нації». Реалізація цих кроків призводила до поступового поглинання української нації новою радянською нацією [13].
Зауважимо, що новітні дослідження дещо коригують висновки Лемкіна. Зокрема, київський історик Геннадій Єфіменко спростував тези про масове заселення росіянами спустошених голодом українських сіл. Історик прослідкувавши шляхи переселень/депортацій і дійшов висновку, що переважна більшість переселенців у 1933–1936 рр., які прибували з РСФРР та Білорусії, незабаром обирали повернення додому, а більшість тих, хто залишався, походили з українських областей – Київської, Вінницької, Чернігівської тощо [14].
Тим не менше, ідеї Лемкіна видаються надзвичайно важливими, з точку зору концептуалізації Голодомору. Основна теза, на яку спирається автор – Голодомор, як геноцид, не обмежується подіями голоду 1932–1933 рр., і був спрямований не лише проти селянства. Відповідно, хронологічними рамки Голодомору пропонується вважати кінець 1920-х – середина 1930-х рр. Якщо спробувати прослідкувати певну тяглість подій, можна відзначити наступне. Революційні роки, 1917–1920-ті, поставили на порядок денний український національний проект. Можна вважати, що це був проект політичної нації, який включав представників інших етнічних груп. Перемога більшовиків і встановлення диктатури не зупинили цей процес. За перше десятиліття радянського періоду, як про це пишуть Сергій Єкельчик [15] або Тері Мартин [16], радянська система виступала справжнім «творцем націй», хоча могла одночасно підважувати їх.
Однак, «Великий перелом» Йосифа Сталіна призвів до змін в соціальній політиці, що означали перехід до насильницьких і утопічних практик [17]. За мету цієї політики було визначено творення «нового суспільства». Цікаво, що і Лемкін вказував на події Голодомору як на необхідний крок з точки зору радянського керівництва, на шляху створення «радянської людини» [18]. «Інший бік медалі» ми можемо побачити завдяки дослідженню Т. Мартина. Вчений прослідковує, як центральне радянське керівництво, стурбоване міжнародною ситуацією, з все більшою підозрою ставилось до УСРР. Вже у 1932 р. Сталін, у надзвичайно відомому в історіографії Голодомору листі до Лазаря Кагановича писав:
Якщо не візьмемося тепер за виправлення положення в Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні багато разів сильніша, ніж думає Реденс або Косіор [19].
Те що відбувалось у цей період, Тимоті Снайдер називає колонізацією сталіністами власної країни, яка започаткувала особливу історію України [20]. Тоталітарна система завдала нищівного удару по українському проекту, який був радянським, але певною мірою заперечував, або на думку Сталіна міг заперечити, унітарну більшовицьку модель. Вочевидь, український націоналізм виглядав для центральної влади достатньо серйозною загрозою, щоб відповіддю став Голодомор [21].
Повертаючись до вже згадуваного документу ООН, відзначимо, що «Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього» була ухвалена Генеральною Асамблеєю 9 грудня 1948 р. СРСР ратифікував її 18 березня 1954 р [22]. Друга стаття цього документу дає визначення злочину та перераховує способи його здійснення: «Стаття II у даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: а) вбивство членів такої групи; b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її; d) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу» [23]. Останній пункт цієї статті і є найважливішим для дослідження.
Важливо відзначити, що дослідження долі дітей, як соціальної групи, в українських студіях представлені незначною мірою. Серед небагатьох досліджень, стосовно історії дитинства 1920-х – 1930-х рр., можна згадати хіба що розвідки Нані Гогохії [24]. Лакуна в досліджені проблеми стає ще очевиднішою, коли ми говоримо про період Голодомору. Згадування про дітей, в тому чи іншому контекстах трагедії голоду, здебільшого пов’язано із намаганнями підсилити його віктимність: «Київ знав і бачив, як вмирали українські діти» [25]. Звичайні дослідницькі прийоми – використання довгих цитат з інтерв’ю свідків, фактично без коментарів. Діти представляються як категорія населення, яка найбільше постраждала від Голодомору [26]. З одного боку – це цілком виправдано. Діти в подіях, які трактуються як масові злочини, завжди виступають однією з найбеззахисніших верств населення. З іншого боку, самі інтерв’юери в часи Голодомору, в абсолютній більшості, були дітьми. Їх розповіді є в першу чергу спогадами дитини, які б потребували особливого підходу при науковому аналізі. Доволі популярною є теза про дитину, як частину традиційного соціуму, культурі якого події Голодомору завдали непоправної шкоди. Останнє твердження є достатньо суперечливим, бо в світлі процесів соціальної модернізації, які прослідковуються з середини XIX ст., пасторальні картинки українського села не відповідали реаліям навіть на початку XX ст.
«Насильницьке переміщення дітей» як термін та практика Основна дослідження – теорія інтерсекціональності
Необхідним здається експлікація основного для даного тексту терміну. Формулювання «насильницьке переміщення дітей» (Forcible Transfers of Children або FTC) з’явилось на початку XX ст., як результат дії міжнародних правових норм та політики в області захисту дитини. Вперше такі норми використовувались у справі порятунку вірменських дітей після геноциду в Османській імперії (1915 р.). Після Другої світової війни основний акцент було зроблено на психологічній реабілітації переміщених дітей. Відзначалось, що розлучення дітей з батьками, з огляду на їх сприйнятливість та вразливість, швидко призводить до змін у культурних та ментальних установках, які супроводжують травму. Такі зміни, у відносно короткий час, призводять до зникнення групи, як культурної одиниці. Пропонувалось визнати геноцидними практики переміщення дітей Східної Європи під час воєнних дій.
Зауважимо, що до написання цього параграфу, що доповнив конвенцію ООН 1948 р., доклав руку і Рафаїл Лемкін, в роботах якого відчувається турбота про захист дітей [27]. Юрист відзначав, що в тоталітарній державі (націонал-соціалістичній Німеччині), інститут родини був провідником ідеології, зокрема, через виховання дітей [28]. Стосовно СРСР, він писав про трансформацію позиції влади щодо родини – від «вільного кохання» («Free Love Conception»), характерного для постреволюційних років, до суворого захисту традиційних родинних цінностей. Зокрема, коли жінка позбавлялась можливості встановити в судовому порядку батьківство, якщо шлюб не був зареєстрований, а бездітні громадяни підлягали додатковому оподаткуванню [29].
Наша увага фокусується на дітях, які перебували поза родиною – безпритульних, або тих, які знаходились у системі спеціальних закладів. Такі діти розглядаються як окрема соціальна група. Зауважимо, що ця група була доволі чисельною, і активно поповнювалася. Той же Р. Лемкін, звичайно, не маючи прямих доказів, писав про селян, які залишали своїх дітей у містах, сподіваючись, що це може їх врятувати. Він навіть називав цифру – 18 тис. селянських дітей, полишених батьками-селянами у 1932–1933 рр. тільки в Харкові [30].
Хронологічні рамки даного дослідження фактично співпадають із запропонованими Романом Сербиним для означення Голодомору – кінцем 1920-х – серединою 1930-х років. Активізація дитячої політики, доповнена курсом на прискорену ліквідацію безпритульності, стала на порядку денному 1928 року. Станом на 1935 р. оголошено перемогу над безпритульністю, влада відрапортувала про налагоджену систему спеціальних дитячих установ [31].
Чому ж увага до дитини є настільки важливою? Як слушно зауважує дослідниця Н. Гогохія, у тоталітарному суспільстві діти стають не тільки об’єктами ідеологічної пропаганди, але й активними ретрансляторами засвоєних ідей. Більше того, подібні режими схильні використовувати образ дитини для легітимації власного існування та методів керівництва [32]. Недаремно, про дитину старше 12-ти років, яка хоча б рік знаходилась у дитячому будинку з «правильно поставленою» роботою вихователів, говорили як про потенційного агітатора соціалістичного способу життя [33]. «Звичайні виконавці» політики добре розуміли основну лінію: «Політичне виховання дітей червоною ниткою проходить крізь все виховання і дає йому напрямок» [34].
Практики, які застосовувались державою по відношенню до цих дітей, пропонується розглядати як такі, що відповідають пункту про «насильницьке переміщення дітей» та мають ознаки геноциду. Фактично, радянська держава не приховувала своїх намірів. Окрім соціальних функцій, система її спеціальних закладів – сиротинців, інтернатів тощо, була спрямована на виховання «нормальних радянських людей». Фактично мова йде про вплив на ідентичність дитини. І у багатьох випадках, про ситуацію, коли дитину виривали з її звичного середовища – наприклад дітей репресованих батьків – для подальшого виховання в «радянському дусі».
Нагадаємо, що прокурор від США на Нюрнберзькому процесі вказував:
Hе має значення, що до цих дітей (вивезених нацистами) ставились добре, головне, що їх вкрали, щоб ознайомити з нацистською ідеологією і перетворити на «нормальних» німців [35].
Останні слова цілком можна замінити на «нормальних радянських громадян». Введення такої норми в конвенцію ООН є наслідком моралі західної культури, і її цілком можна розглядати як деонтологічну. Деонтологічні теорії стверджують, що помилковий з моральної точки зору вибір не може бути виправданим навіть наслідками, які можна було б розглядати як позитивні [36]. Цікаво, що при обговоренні цієї норми, делегат від СРСР, Платон Морозов, заперечував її, вказуючи, що жодна група не була знищена таким чином (тобто, він пропонував розглядати геноцид лише як пряме фізичне вбивство) [37].
Застосування грубого впливу на виховання дитини не було винаходом СРСР. В літературі відзначається, що насильницькі практики по відношенню до дитини були зумовлені модерністським дискурсом, який з XVII ст. розглядав її лише як залежну персону. Діти представлялись як неповноцінні в правовому відношенні члени суспільства, дитинство як шлях до дорослішання і відповідальності. На цьому шляху дитина мала виступати пасивним учнем, до якого можна застосовувати покарання та заохочення. Виховання дітей у рамках державної системи освіти розглядалось як ознака цивілізації. Тут можна згадати системи панування Мішеля Фуко [38]. Для згаданих систем панування характерними були риторика асиміляції та інтеграції. Як результат – подібна система освіти/виховання перетворювалась на агента держави у експлуатації та репресіях. Для Європи 1920–1930-х років політика державного інтервенціонізму у справі виховання дитини була характерною рисою [39].
Попри відсутність у вітчизняній історіографії робіт, які би розглядали практику насильницького переміщення дітей, маємо значний масив літератури, який дозволяє застосовувати компаративний метод. Зокрема, дослідження такої політики стосовно корінних народів у США та Канаді, або Австралії [40]. Дослідники вказують, що практики насильницького переміщення дітей сягнули піку саме в XX ст. Та попри їх глобальний масштаб, ця практика значною мірою недооцінюється дослідниками, як явище. Відомі слова комісара по справах індіанців Томаса Моргана:
Індіанці не можуть уникнути цивілізації і повинні або відповідати їй, або бути роздавленими нею [41].
Риторика радянських діячів так само не давала дітям шансу уникнути трансформації. Підстави для асиміляції, а не спроби фізичного вбивства часто були суто економічні. Вихований у належному дусі індіанець міг працювати на державу. Тоді як війни проти індіанців коштували дорого. Радянська влада так само важко знаходила мову, припустимо, з місцевим селянством. Правильне виховання перетворювало дитину на свідомого працівника на заводі, чи у колгоспі.
Специфічний момент пов’язаний з юридичним застосуванням норми щодо насильницького переміщення дітей до конкретних подій. Переважно, спроби тлумачити такі дії як геноцидні не були успішними. Довести конкретний намір в судовому порядку виявлялось проблематичним. Опоненти висували тези про доброзичливість намірів, коли дітей переміщали, нібито, з метою захисту і т. ін. Так, викрадення дітей у зниклих, через політичні причини, матерів в Аргентині, з передачею їх до лояльних сімей військовиків, не були засуджені як геноцид. А в політиці Австралії, де немовлят і малих дітей відбирали з родин корінних народів і передавали білим, начебто було знайдено ознаки геноцидного характеру. Але, позитивних, для постраждалих, рішень з цього приводу прийнято не було [42].
Визначивши теоретичні рамки і представивши основну термінологію, слід окремо сказати про обраний методологічний інструментарій. Основною для дослідження є теорія інтерсекціональності (Intersectionality theory) [43]. Вона походить з соціології, і сьогодні викликає зацікавлення в історичній науці. Зростаюча популярність її використання не означає відсутності проблем із застосуванням. Зокрема, відзначаються прогалини на стадії перевірки гіпотези. Нерідко висновки розвідок, які спираються на застосування теорії, справляють неоднозначне враження. Як відповідь на ці зауваження, дослідники пропонують урізноманітнювати методологію. Зокрема, використовувати квантитативні методи для перевірки та підтвердження тих чи інших положень.
Основна ідея теорії фокусується на множинності позицій окремого індивіда в соціумі [44]. Науковці вважають використання даної теорії особливо плідним, коли мова йде про дослідження маргінальних груп [45]. Безумовно, ми можемо розглядати дітей, які потрапляли до сиротинців, або потенційно мали можливість опинитись в них (в першу чергу – це безпритульні), як маргінальну групу. Влада, громадські організації і пересічні громадяни нерідко бачили їх саме в такому фокусі. Розгляд перетину ідентичностей представника такої групи може дати більше відповідей, ніж зосередженнність лише на одній з них [46]. Подібний аналіз стосовно цілої групи дозволяє говорити про певну модель культурного, соціального, або іншого утисків.
Протягом досліджуваного періоду, для радянської держави були характерними: класова політика, боротьба з «буржуазними націоналізмами», жорстка соціальна політика по відношенню до дітей (остання, відома в літературі, як політика державного інтервенціонізму). На перетині цих політик опинялась дитина, з її індивідуальним досвідом та ідентичностями. За маркери такої ідентичності розглядаються: мова, одяг, харчування, релігія, культурні особливості. І якщо дослідниця пише про те, що чорна жінка могла одночасно бути жертвою сексизму і расизму [47], то так само, можна вважати, що дитина з «куркульської» родини, могла одночасно бути жертвою політики державного інтервенціонізму і класової боротьби [48]. Таке переплетіння підсилює тиск на жертву. В іншому випадку, дитина могла не бути жертвою боротьби проти «націоналізму», якщо була етнічною росіянкою/росіянином, або бути такою, якщо була, наприклад, поляком. Як результат, при такому фокусі, ми бачимо ширший спектр. В різних випадках складається різний набір.
Діти в системі сиротинців
В даному тексті ми обмежимось кількома загальними заувагами стосовно дітей як соціальної групи. Відзначимо, що протягом 1928–1934 рр. більшість дітей, які потрапляли до сиротинців, представляли місто. Їх «соціальне походження» за документами визначається як
«робітниче». Так, у 1928 р. в столичному Харкові з 621 дитини, які потрапили у поле зору відповідних органів і були розподілені між спеціальними закладами, 324 походили з робітничих родин. В 1933 р., у тому ж Харкові, з 545 дітей, 288 мали «пролетарське» походження. В тих же випадках, селянські діти становили не більше 8% від загальної кількості, відповідно – 51 дитина у 1928 р. та 42 дитини у 1933 р [49].
Водночас слід зауважити, що умовність цієї статистики не була таємницею для самих закладів. В документах відзначається, що більшість дітей, особливо у віці до 12 років, якщо достеменно не відомо їх походження, легко плутаються і не можуть назвати навіть губернії, з якої вони дістались міста. Це не є дивним, не лише з огляду на вік дітей, але й з тієї причини, що серед вихованців було чимало справжніх мандрівників, які вже в дитячому віці встигали побачити майже всю європейську частину СРСР [50]. Ще одним підтвердженням більшої присутності селян серед вихованців сиротинців може слугувати доповідь начальника Харківської окружної комісії допомоги дітям, виголошена під час місячника допомоги дітям. Пояснюючи причини великої кількості безпритульних в республіці, серед інших він говорить про село, яке слугує постійним джерелом для поповнення цієї групи. Він також називає цифри – 520 селян та 39 містян, які були розподілені в заклади за поточний період. До речі, в цій же промові службовець розкритикував Київ, чию активність у боротьбі з безпритульністю розцінив в 6 разів нижчою у порівнянні зі Сталіно та в 40 разів нижчою ніж у столичному Харкові [51].
Селянські діти за документами диференціювались, відповідно, як «бідняки», «середняки» та «куркулі». Певні маркери стосовно правильного соціального походження цілеспрямовано прививались дітям. Так, організацією «Друг дітей» вихованцям спеціальних закладів було рекомендовано читати вірш «До Харкова», незважаючи на його досить сумнівну літературну якість:
Учився я в Чернігові
В школі Коцюбинського
А завідувачка школи
Колись попівною була
Той ненавидить ж селян... [52]
Безумовно, походження іноді могло визначати ситуацію. Так, у 1933 р. харківський хлопчина Петро Стадник, посперечавшись зі знайомим через борг у три карбованці, завдав тому смертельної рани ножем. Два інших учасника трагічної сутички – друзі Петра – Персань та Боженко, потрапили за рішенням суду до концентраційного табору. Але, сам Петро – син зразкового робітника заводу, фактично уникнув покарання, обмежившись щирим розкаянням та обіцянкою більше уваги приділяти школі [53].
Стосовно етнічного складу дітей, які потрапляли до сиротинців, наприклад, Харкова, то загалом він співпадав з загальною картиною населення міста. За 1928–1934 рр. приблизно порівну розподілялись групи українців та росіян – по 40%, близько 12% євреїв, та біля 8% інших національностей – татари, латиші тощо [54]. В київських закладах ці етнічні групи були суттєво доповнені польскою [55]. З приводу етнічного походження, документи міліції, або комісії по справам неповнолітніх, не мають жодних ознак дискримінації. Хоча, іноді внутрішня документація сиротинців містить цікаві деталі. Так, у документі із київського сиротинця за 1928 р. – зразку заявки на безкоштовний сніданок, перекреслено ім’я, яке було внесено в оригінал, і замінено новим. Закреслено було єврейське ім’я – Абрам Магід, вписано російське – Іванов Павел [56]. Важко підозрювати, що в розпал політики коренізації це б могло свідчити про антисемітські нотки. Враховуючи, що в закладі дійсно був вихованець Абрам Магід, а Іванова Павла виявлено не було, можна припустити, що реальну людину просто замінили вигаданою персоною. Хоча, те що ця персона була названа саме російським ім’ям, може давати підстави для роздумів.
Різнились причини, через які дитина могла потрапити до системи сиротинців. Слід зауважити, що безпосередньо сирітство ставало причиною лише для 15% дітей. Близько 30% виховувались матір’ю. Але, майже 40% вихованців мали повні родини. Аналіз документів демонструє, що ініціатива щодо потрапляння дитини у заклад могла рівною мірою належати, як перевіряючим органам, які могли прийняти відповідне рішення, наприклад, через незадовільні умови проживання. І так само, ініціативу могли проявити батьки чи родичі, з якими проживала дитина. Цікаво, що лише третину дітей кваліфікували як таких, що належали до незаможних родин. Зовсім незначна частка дітей, чиї батьки вказані як «соціально небезпечні». Переважала категорія «соціально занедбаних», які стояли на обліку в органів, і нерідко жили просто на вулицях, перебуваючи в підліткових бандах. До 60% дітей мали за плечима те чи інше правопорушення, переважно крадіжки.
Якщо спробувати задатись питанням – чи отримувала дитина в системі сиротинців, на додачу до правильного виховання, задоволення своїх життєвих потреб – в харчуванні, одягу, умовах проживання тощо, то відповідь вочевидь буде негативною. Так, в 1928 р. спеціальна комісія від уряду перевіряла стан справ у інтернатах. Спеціальні комісії, які перевіряли сиротинці, приходили до невтішних висновків – погане харчування, перенаселення, важка праця, фізичне та сексуальне насильство проти дітей.
З 1928 по 1934 рр. в документах по радянських сиротинцях ми постійно зустрічаємо скарги щодо тих самих проблем. Дитячі будинки перевантажені. Діти голі і босі. Основа харчування – ржаний хліб, перлова каша, борошно, восени мінімум овочів – огірки та помідори. Як надзвичайні ласощі – какао та булки. В спробах покращити ситуацію персонал вдавався до не надто хитрих рішень.
Наприклад, внутрішнім розпорядженням закладу, у відповідь на скаргу вихователя про погіршення ситуації з харчуванням, пропонувалось засолоджувати чай цукром прямо в котлі, а не роздавати його по кружках. На додачу було висунуто пропозицію частіше купати дітей, що дозволило б міняти білизну раз на тиждень [57]. У 1932–1933 рр. і цей скудний раціон скорочується, призводячи до масової смертності. Подібне становище спокушало дітей шукати варіантів – у вигляді продовження крадіжок (чимало таких крадіїв мали 6-7 років від народження), дівчат нерідко до проституції (яка ставала звичним заняттям для дівчат з 10-11 років). Весь час медичні огляди демонструють жахливу картину: Моісей Моісеєв – худий, слабко розвинена мускулатура; Тарадаш Міня – нетримання сечі, легко збуджується; дівчина 16 років – брудна, вшива; хлопець 15 років – старе, спите обличчя [58].
Однак сама така ситуація в радянському суспільстві 1930-х роках не була чимось екстраординарним. Вдома, в часи стрімкої сталінської індустріалізації, нерідко їх очікували не набагато кращі умови. Доречно згадати слова Шейли Фіцпатрік про повсякденну картину життя радянської людини, яка була середнім між школою, казармою та благодійною їдальнею [59].
Звичайна картина у домі робітника: т. Ципкін живе з дружиною та чотирма дітьми у одній кімнаті. Її стіни вимазані глиною, земляна підлога, мокрі стіни. Діти сплять на підлозі, стільців немає. У 1933 р. до нього з села приїжджає сестра, і лишивши двох маленьких доньок, під приводом поїздки за паспортом, зникає з поля зору. Дівчата були передані до сиротинця [60]. Інший випадок – робітниця швейної фабрики Щербакова, яка спить з двома доньками «де попало», як наслідок, отримує відкриту форму туберкульозу, і втрачає дітей, які також потрапляють до сиротинця [61]. Нерідкі прохання самих родичів, прийняти дитину до сиротинця, здебільшого, через економічні причини. Прибиральниця віддає доньку 13 років. Робітник не в змозі утримувати двох дітей через злиденність власного життя. Але, причини могли бути різними. Так, рідний дядько просив забрати племінника Кантора Григорія, бо він «дефективний і невиправний». Прохання робітника було задоволено [62].
Підбиваючи підсумки зазначимо, що переосмислення Голодомору, як явища, відповідно до ідей викладених Лемкіним, дає досліднику можливість побачити значно повнішу картину подій 1930-х років. Зосередженість лише на подіях голоду 1932–1933 рр. обмежує дослідника, вириває з контексту ті практики, які були усталеними в радянській системі. Варто відзначити, що дослідження цих подій в напрямку соціальної історії здається найбільш перспективним. Вивчення дітей, як окремої соціальної групи, в специфічних умовах сиротинців – спеціальних закладів виховання, дають можливість простежити політику держави по вихованню «нової радянської людини», не лише на стадії прийняття рішень, оприявненої в офіційних документах, але і під час її практичного втілення. Це дозволить визначити місце системи сиротинців у протистоянні радянської влади з національними ідентичностями в СРСР. Важливо побачити саму дитину, з її досвідом, і різними ідентичностями. Не менш важливе завдання, представлення колективного портрету персоналу закладів – звичайних виконавців системи. Нарешті, визначення геноцидних ознак державної політики і кваліфікація їх як практики насильницького переміщення дітей, відповідно до конвенції ООН 1948 р. залишається дослідницькою гіпотезою, яка буде перевірена в подальшому.
Перелік ілюстрацій:
1. Збирання мерзлої картоплі на полі колгоспу імені Д. Бєдного в с. Удачному Гришинського району Донецької області (1933 р.). Світлина з ЦДКФФА України ім. Г.С.Пшеничного, од. обл. 3-1125.
2. Рафаель Лемкін (орієнтовно 1947–1951 рр.). Світлина з сайту Вашингтонського меморіалу Голокосту,
https://www.ushmm.org/wlc/en/media_ph.php?ModuleId=0&MediaId=8927
3. Безпритульна дитина (м. Одеса, 1928 р.). Світлина з сайту «Назад в СССР / Советские беспризорники 1920-х годов», http://back-in-ussr.com/2017/06/sovetskie-besprizorniki-1920-1930-h-godov.html
4. Група дітей дитячого будинку, в центрі директор Н. Я. Соніна (1932 р.). Світлина з фондів Городнянського історико-краєзнавчого музею.
5. «Звичайні виконавці» системи – працівники дитячого будинку (б/м, 1938 р.). Світлина з книги «Неопалима купина – наша славна Городня» (Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2014): 225.
6. Радянський соціальний плакат. А. Соборова (?). «Матері, не підкидайте дітей» (1925 р.). Світлина з архіву автора.
